Випадкова зустріч
Коли до мене, як до гострайтера, звертаються за послугою із написання мемуарів, то я майже завжди бачу певну вистражданість цієї дії. Дуже непросто говорити про особисте. Ще складніше говорити про це із абсолютно незнайомою людиною.
Звісно, є теорія випадкового попутчика в умовному потязі, якому можна розповісти майже все, бо він вийде на наступній зупинці і ви більше ніколи не побачитеся. Але із письменником, який буде допомагати вам писати книгу про ваше життя, все інакше, бо написання мемуарів — це дистанція.
Нам треба буде говорити про вас сьогодні, завтра і через місяць теж. Отже поряд із вами буде людина, якій треба буде розкритися і прийняти факт того, що ваша взаємодія на цьому не закінчиться, як це було б із попутчиком в умовному потязі.
Це непросто. Мені про це достеменно відомо, бо я не раз проходив із замовником шлях його життя, вимальовуючи все важливе літерами вздовж усієї життєвої стежки.
Ще раз про довіру
На початку завжди було складніше, ніж потім, коли з’явилася певна довіра та розуміння один одного. Потім слова злітають з вуст, пальці стрімко несуться по клавіатурі і перед нами постає прекрасна картина нерідко досить складного життя.
Виглядає чудово і воно таким і є. Але передумовою цієї чудовості є виникнення довіри, що є досить складним етапом цієї співпраці. Більше того, ніяких простих рішень немає. Звісно, я міг би зараз навигадувати, що в мене, як у професіонала, є інструменти і все буде легко. Це могло б посприяти процесу під назвою «зачепитися за клієнта», що мені наче й має бути вигідно.
Але було б дивно вимагати довіри від замовника і при цьому одночасно йому брехати. Так іноді роблять мої менш досвідчені колеги, не розуміючи простої речі. Людина, яка відкрилася, є більш чутливою до всього, що відбувається навколо. Саме тому люди і не дуже прагнуть знімати «броню». Без неї боляче. Але разом із тим, відчуття загострюються і брехня цілком собі може пройтися по оголеним сенсорам людини, як наждак по живому, а отже і бути моментально виявленою.
Ніяких мемуарів після того ніхто не напише. Гострайтер втратить замовлення, а замовник — бажання комусь довіряти.
Саме тому правда та відкритість є першоосновою, без якої нічого не буде. Це треба врахувати ВСІМ учасникам процесу. І цьому мають відповідати ВСІ учасники процесу.
Невідоме. Перший етап
Проте все це виникне не одразу, і передуватиме цьому розмова між гострайтером і людиною, яка хоче написати про своє життя. На цьому етапі я завжди питаю про мету написання книги і що буде із нею далі. Розуміти це важливо для написання правильного тексту під відповідну аудиторію. Бізнес-книга має просунути якусь справу. Художня книга — популяризувати особу замовника. Тому питання важливі і навіть визначальні.
Проте для мемуарів я роблю виняток. Тут я ці питання ставлю вкрай рідко, бо дуже часто замовник не знає, для чого і що потім з тим написаним текстом робити.
Просто прийшов час все завантажене всередину повернути у всесвіт, паралельно здобувши нове розуміння чи закріпивши наявне. Мотивація мовчати чи розповідати виникає спонтанно і займатися аналізом цього процесу немає особливого сенсу.
Починаємо писати. Другий етап
Тому треба просто розповідати і писати, зробивши кроки в умовному вже другому етапі співпраці. Розмова, текст, розмова, текст. Чисто технічно тут ніяких складних моментів для хорошого письменника немає. Пиши, спочатку шукаючи стиль та логіку подання, а потім просто фіксуючи ті моменти, які є важливими, перетворюючи розмову на книгу. Логічну, цікаву та послідовну.
Разом із тим на цій стадії є досить специфічний момент. Для замовника це розмова про дуже важливе та особисте. А для письменника на старті роботи — це просто матеріал і нічого більше. Чи буде на цьому етапі певний дисонанс? Буде. Чи варто пошукати такого письменника, який сходу із душею та глибокими емоціями співпереживання кинеться із неймовірним захопленням писати про ваше життя? Сто відсотків не варто і я поясню чому.
Збалансована людина вкрай нечасто сходу кидається до чогось із великим захопленням та ентузіазмом. Це наша форма захисту, яка не дозволяє нам «згоріти», сприймаючи все, що відбувається у світі.
Ну а тим, хто все ж таки буде сприймати ось це професійно-байдуже ставлення на початку роботи, як щось черстве та неправильне, поставлю одне просте запитання: наскільки глибоко ви переживаєте та цікавитеся життям письменника, який допомагає писати вам книгу? Якщо побачите там готовність зануритися в життя втілювача вашої книги, то в такому випадку можете сміливо вимагати такого само ставлення і до себе. Це буде нормально.
Звісно, є й такі письменники, що постійно перебувають у підвищеному емоційному стані. Вони дійсно можуть кинутися писати мемуари із щирим співпереживанням з моменту початку роботи. Але такі емоційні люди як швидко запалюються, так швидко і згоряють.
Тому якщо замовник бачить, що його книжкою та життям неймовірно захопилися уже в момент замовлення, то треба дуже добре подумати чи варто починати співпрацю. Велика вірогідність, що:
- Вам брешуть і тут ми знову повертаємося до моментів довіри.
- Людина, яка із щирим неймовірним захватом кинулася писати вам книгу, її скоріш за все не допише. Така творча людина просто «згорить» через тиждень та й усе.
Нові стосунки. Третій етап
За формою він такий самий, як і другий. Говоримо, пишемо, говоримо, пишемо. Але тут виникає той самий момент, якого немає у попередньому етапі: ми з замовником стаємо ближче. У нас виникає певне розуміння один одного. Все це призводить до того, що таки з’являється співпереживання вже і з боку гострайтера, бо для цього настав час та створилися умови. Тут це нормально, бо ми вже попрацювали разом, ми вже поговорили і ми деякий час об’єднані однією метою. Саме так це працює в житті і саме так це працює і у письменництві.
Чи буде змінюватися якість тексту? Скоріш за все — ні, бо є професійні навички і їх не має хитати емоційна складова. Проте саме по собі розуміння створює певний настрій та атмосферу, які призводять до більш якісного відтворення життєвого шляху саме в тому руслі, як це хоче бачити людина, яка замовила написання мемуарів.
Третій етап найбільш теплий і дружній, але із одним досить складним моментом. Ми не можемо не формувати свого ставлення до того, що нам же небайдуже. Так ми влаштовані і нічого з цим не поробиш. І це момент, коли гострайтер здобуває голос і починає радити та висловлювати власну думку. Іноді навіть таку, яка може не сподобатися.
Звісно, це не оцінка життя замовника. Як вже писав, ми йдемо з ним разом по його стежці життя, а отже я буду разом із ним і буду підтримувати його вчинки та співпереживати там, де він висловлює своє каяття. Але разом із тим особисте бажання письменника зробити хороші мемуари роблять свою справу.
Ось бабуся Зіна, яка згадується замовником із теплотою. Вона не вчинила героїчних вчинків, але зробила те, що недоступне навіть супергероям. Бабуся створила для людини, із якою ми пишемо мемуари, цілий світ, в якому замовник почувався щасливим.
Дуже важливо про неї розповісти, але… Розповідати нема чого, бо все це знаходиться на рівні дуже ніжних та теплих спогадів про те, що збоку виглядає максимально буденно та нейтрально. І можна б було написати про цю прекрасну жіночку все, що хоче замовник. Але є одна проблема: він хоче видати мемуари і видати на широку аудиторію. Отже вони мають бути наповнені чимось максимально універсально цікавим і бабуся Зіна у це ніяк не «заходить».
Що робити в такому випадку гострайтеру? Казати «це нецікаво» про найріднішу людину для замовника? Писати мемуари із цим моментом, про який потім десятки тисяч напишуть «це нецікаво»?
Момент, де щира взаємодія натикається на щире професійне та людське бажання зробити хорошу книгу. Непросто, але якось справляємося.
Такого може бути багато, тому що це дуже особиста історія і в цьому маленькому світі все буде сприйматися дуже особливо і непередбачувано.
Четвертий етап. Завершення роботи, початок нового
Ми написали книгу і майже завжди на цьому етапі вже маємо стосунки, які нерідко переростають у щось більше, ніж співпраця. Замовник йде із написаним до редактури та видавництв. Там перевіряють все написане, виправляють якісь мої технічні помилки і беруть в друк.
На цьому по мемуарам все, а по стосункам, які виникли під час написання книги, буде видно.
І наостанок
Досить немаленька стаття, яку можна було б обмежити однією сторінкою написавши коротко про перший, другий етапи і на цьому все. Але разом із тим це було б неправильно з багатьох причин.
Ми — люди
Чому немає класичних «10 пунктів як писати…», яким забитий інтернет? Тому що це переважно ШІ-статті, якими наповнюють простір ті, хто не хоче працювати індивідуально і під заявлене питання. Сам гугл останнім часом починає з таким активно боротися, бо бачить в цьому велику проблему. Це не читають, бо такий контент однотипний і здебільшого не містить експертної думки.
Звісно, ця навала подібного створює певний простір, до якого починають звикати. Але це люди стають такими, як ШІ, а не ШІ таким, як люди.
Якщо такий процес стосується якогось загального контенту, це можна ще якось прийняти. Але як бути із мемуарами? Для написання в цьому стилі вам доведеться зробити своє життя таким, яке підходить ШІ для написання про нього. Що з цього буде вами і про вас?
Чи може все ж таки краще зважити на те, що кожен має право на свій голос, свої погляди і власний стиль? Право загалом на те, що робить кожного з нас унікальною людиною із такою ж унікальною долею.
Висновки очевидні і саме тому тут немає основи у вигляді «10 пунктів чогось, тамось про щось». Замість цього є умовні етапи у вигляді концентрованого досвіду та погляду на людину в рамці робочих стосунків та поглядів на життя.
Для всього іншого є системна праця та пошук невідомого, на початку якого ніхто не знає і не може знати, як буде написана книга, які в ній будуть події і яким насправді виявиться головний герой — людина, яка пише про своє життя.
Перевірка
Якщо ви втомилися від прочитання трьох-чотирьох сторінок А4, то значить неготові до написання мемуарів. Ви будете говорити, гострайтер писати. Але вам треба буде потім читати все те, що він написав. І чим більше вам є про що розповісти, тим більше вам доведеться читати.
Якщо ви до цього не готові, то не пишіть, або зважте на темп та візьміть на себе внутрішнє зобов’язання працювати якийсь час кожен день. Більше того, вкрай важливо зберегти темп. Втома від роботи над книгою може підштовхнути до того, що почнеться скорочення або розповідей, або тексту, щоб було потім легше читати.
Ось це «давайте компактніше» цілком собі підйомне завдання для гострайтера. Проте пройде рік чи два, і може статися так, що ви будете дивитися на опис вашого життя і не бачити там купи важливого, від чого ви відмовилися під впливом втоми від роботи над книгою.
Тому заряджайтеся на роботу. І якщо ви дочитали до цього моменту, то я вас вітаю. Ви точно більш готові до написання книги про себе, ніж ті, хто покинув статтю на середині.
— Я пишу книги на замовлення. Якщо розповісти історію свого життя, можемо зробити це разом. Написання мемуарів.
Василь Ковальчук 11.05.2026
