Заповітна мрія

Опис

Двері ненав’язливо скрипнули і на порозі кабінету з’явився молодий чоловік. Він з натугою таки зміг запхнути себе всередину та радісно посміхнувся. Сам по собі незваний гість не відносився до гігантів, але його віолончель займала значно більше місця, ніж в той момент хотілося б.
Хазяїн кабінету здивовано підняв брову та з німим питанням суворо подивився на невідомого йому музиканта. Той в свою чергу, зробивши вітальний жест, відрекомендувався:
- Рожер Фрику, віолончель. А ви ж Хартлі Уоллес, керівник оркестру?

Хазяїн кабінету, який дуже стрімко переставав ним бути, із наростаючим роздратуванням спитав:
- Ви взагалі хто? І що ви тут робите?.

Гнів Уоллеса зовсім не збив з пантелику Рожера. Він усе життя йшов до цієї миті і зупинити його було майже неможливо:
- Я ж кажу. Рожер Фрику. Музикант. Віолончель. Прийшов вступити до вашого оркестру.

- Ну по-перше, в нас уже є віолончелісти. Навіть два. І по-друге, ви занадто молодий для того, щоб грати на рівні наших музикантів.

Рожер ніжно провів рукою по музикальному інструменту і відповів:
- Будьте певні, я граю краще, ніж вони. Я граю краще, ніж будь-хто, тому що живу музикою та дихаю нею. В той момент, коли не зможу грати, я просто задихнуся і піду геть з цього життя.

Потім він схопився:
- Зараз я вам доведу.

Абсолютно незважаючи на всі заперечення Уоллеса, Фрику взяв до рук віолончель та почав грати. Музика стала займати простір навколо себе, тепло обіймаючи кожного, хто міг її почути.
Керівник оркестру здивовано замовк. Справа була не тільки у бездоганному виконанні. Те, що створював цей молодий музикант, змінювало світ на краще. В кабінеті стало просторіше. Світло, що лилося із віолончелі робило все навкруги прекрасним та додавало доброти всьому, чого торкалася.
Хартлі Уоллес зачаровано дослухав композицію, а потім зовсім по-іншому подивився на молодика. Той же ніжно провів по інструменту рукою та вимовив:
- Дякую.